Олександр ТОДІЙЧУК: «Можливо, ринкові ціни на газ навчать Україну економити?»

20 лютого 2009
Коментарі

 

Сьогодні вітчизняні експерти офіційно або неофіційно розглядають різні варіанти щодо подальшої ролі України в системі енергобезпеки ЄС за умов поширення зон пріоритетного впливу Росії: до наших східних кордонів, до західних кордонів і навіть той варіант, коли розлом між геополітичними зонами впливу проходитиме через територію України. Важко усвідомлювати це, але і такі надзвичайно жорсткі варіанти у полі зору наших експертів. Своїми думками з приводу енергетичних викликів для України ділиться президент Київського міжнародного енергетичного клубу (“Q-club”) Олександр Тодійчук.


Контроль! І за Заходом, і за Сходом!

Дії Росії у газовому конфлікті досить зрозумілі – її агресивна стратегія спрямована, з-поміж іншого, на те, щоб отримати у власність хоча б контроль над енергетичною інфраструктурою на пострадянському і постсоціалістичному просторах. Практичні її дії поширюються і далі – на захід та південь.
На прикладі розвитку проекту «Одеса–Броди», ми можемо бачити, як Росія переходить «у наступ», завбачивши загрозу своїй монополії. Росіяни забрали більшу частину нафти з Придніпровської нафтотранспортної системи і частково почали качати її в реверсі трубопроводом «Одеса–Броди», сплачуючи при цьому на три долари більше за тонну, оскільки цей маршрут довший майже на 700 км. Навіщо було платити десятки мільйонів доларів на рік більше? Росія пішла на збитки лише задля одного – щоб реалізувати свою стратегію. Введення в дію нафтопроводу «Одеса–Броди» в реверсному напрямку не дав Україні жодного додаткового мільйону тонн транспортованої нафти. Навіть, навпаки, запровадивши реверсний варіант, ми значно втратили на обсягах завантаження транспортної системи.


Чому в останній газовій суперечці Москва ще раз акцентувала увагу своїх партнерів до обхідних газових маршрутів? В цьому виникла необхідність, тому що в європейській економіці значно зменшилося споживання енергоносіїв. На другий план в умовах кризи почали відходити екологічні проблеми, нове дихання отримали атомна енергетика, вугілля і нафтопродукти. За цих умов росіяни поставили перед собою ще одне завдання – лімітувати постачання газу до Європи, щоб спричинити в такий спосіб більше споживання нафти і нафтопродуктів. І це мало певний успіх. Адже, в результаті, так важлива для росіян ціна на нафту підвищилася з 30 до 40 доларів. Це один із небагатьох успіхів Росії в газовій війні.

Крім того, росіянам якось потрібно скомпенсувати наслідки невдалих за сьогоднішніх обставин газових угод, укладених у Центральній Азії. В них обумовлені ціни на газ, які становлять понад 300 дол. за тисячу кубометрів. А якщо врахувати ціну за транспортування до європейського ринку, то за таких умов газ стає нерентабельним. Росіяни неспроможні продати його і на своєму внутрішньому ринку, про виконання завдяки цьому дорогому газу зовнішніх контрактів взагалі не йдеться? То чому ж тоді Росія скупила цей газ? Тут щонайменше дві причини. У докризовий період у Росії вже були певні відставання щодо обсягів видобутку газу від тих зобов’язань, які взяв на себе „Газпром” по зовнішніх контрактах. Щоб закрити певний дефіцит, було вирішено скупити азійський газ. З іншого боку, скупивши газ країн Центральної Азії, можна було зміцнити позиції монополіста. Адже в цьому регіоні вже готується інша газова війна – з Китаєм, а в перспективі і з Індією. Сьогодні ще мало про це говорять, але досить швидкими темпами йде будівництво газопроводу з Туркменістану через Казахстан до Китаю, а друга черга проекту передбачатиме долучення газових ресурсів Казахстану й, можливо, Узбекистану і Азербайджану. Якщо сьогодні Росії відмовитись від дорогого газу у Центральній Азії, для цих держав, які підписували з „Газпромом” угоди під певним політичним тиском, з’являється шанс розпочати нові переговори з Китаєм.

Політика Росії – як неадекватна, так і недалекоглядна

Росія останнім своїм конфліктом з Україною в черговий раз продемонструвала своє палке бажання отримати хоча б частковий контроль над українською газотранспортною системою, тому що за таких умов можна зміцнити свої позиції як в Україні, так і на європейському ринку загалом і ще більше узалежнити його. Наслідки такої узалежненості були продемонстровані для більшої частини країн Європи у січні цього року.

Щоправда, більшість експертів оцінили таку політику Росії як недалекоглядну і неадекватну. І не стільки тому, що Росія зазнала з надзвичайних втрат у січні, скільки тому, що неспівмірно високих збитків вона зазнає ще в перспективі і в основному через втрату іміджу надійного постачальника. Низка країн вже відновлює роботу блоків атомних станцій, розпочався активний пошук інших джерел і маршрутів постачання енергії. В Німеччині правляча політична сила прийшли до влади великою мірою завдяки програмі закриття своїх атомних станцій. Ще перед цією кризою з’явилися обережні застереження німецьких експертів, що ця програма була передчасною, попри те, що вдалось на 20% замістити енергію АС відновлювальними джерелами. Газовий конфлікт підштовхує до необхідності зменшити свою зростаючу залежність від газу і продовжити життя атомних станцій.

Відомо й про останні угоди Болгарії, в яких вона попередньо домовилась з Азербайджаном про постачання щорічно одного мільярда кубічних метрів газу (всього Болгарія споживала в середньому 2,8 млрд. м? російського газу). На наступний період ці країни погоджують іще 2 млрд., тобто Болгарія може повністю вийти із залежності від російського газу. Бажаючи утримати Болгарію, заступник керівника „Газпрому” Олександр Медвєдєв погодився компенсувати січневі втрати, які оцінені болгарами у 250 млн. євро. Розглядається й варіант компенсації різницею в ціні на газ, що постачатиметься в майбутньому. Отже, ми стаємо свідками того, що з’являються некомфортні для Росії сценарії і тенденції на її газовому ринку.


Росія була в значно гіршій ситуації, і ми повинні були боротися за справедливі умови в газових контрактах

У газовому конфлікті з Україною так само підтверджується бажання Кремля втілювати агресивну політику впливу. Україна і Росія ще наприкінці минулого століття підписали міждержавні угоди, згідно з якими уряди наших держав мали б до 1 липня кожного року погоджувати окремими протоколами на наступний рік обсяги постачання нафти, газу, ціни, тарифи тощо. Однак останніми роками ми вже традиційно вирішуємо ці питання під новорічною чи різдвяною ялинкою. Чому так відбувається? На те є багато причин. На жаль, є і питання неготовності України, але більшою мірою новорічні підписання завжди ініціює Росія, тому що за таких умов її позиція на переговорах більш вигідна. Прозорість з боку „Нафтогазу” і продумана інформаційна кампанія, починаючи з квітня-травня, щодо необхідності підписати протокол вчасно і на умовах, визначених міжурядовими угодами, обов’язково мали б позитиви для української сторони. Проте такий сценарій не відбувається.

Звичайно, Кремль ніколи не полишало палке бажання розправитися з помаранчевою владою в Україні. Неофіційно, із наших спілкувань з експертами з інших держав, в тому числі з Росії, стало відомо, що у „Газпрому” були радники і з України, які переконували росіян, що коли повністю припинити постачання газу, в умовах низьких температур Україна більше двох-трьох днів не протримається (це перш за все стосувалося східних і південних областей України, які не мали альтернативного газу), що мало призвести до соціальних заворушень у російськомовних областях.

Але я погоджуюся з позицією більшості експертів у тому, що коли контракти вже підписані, то їх потрібно виконувати. Хоча варто було б дати об’єктивний аналіз юридичним, економічним, іншим аспектам підписаних угод і показати втрати, що їх зазнала Україна у бажанні якнайшвидше відновити транзит газу. Ми могли б отримати певні дивіденди від учасників конфлікту або принаймні розуміння ціни наших поступок.

На жаль, сьогодні прем’єр-міністр і уряд хваляться „надзвичайними” перемогами, а мали б сказати правду – ми зробили лише те, що могли зробити в тих умовах – і визнати негативи і позитиви угод, запропонувавши програму їх вдосконалення.
Коли на радіо „Ера” мене запитали, що найбільше здивувало в оприлюдненій ціні на газ, я відповів, що... «кома». Коли називають цифру з десятими ($228,8), не маючи ні ціни на IV квартал, ні остаточної ціни газу у сховищах, ні бюджету країни і „Нафтогазу”, то це вже свідома неправда. Як і ті заяви уряду, що є малореалістичними на сьогодні. Приміром, пані Тимошенко заявила, що все моторне паливо буде замінено біопаливом, яке вже найближчим часом виготовлятимемо з водоростей; всі ТЕЦ вже зараз переведемо на вугілля, або в цьому році зменшимо споживання газу на 25 млрд. куб. метрів, порівняно із попереднім. Так, це справді все треба робити. Але сьогодні ці заяви не мають належного обґрунтування. Для кожного такого кроку необхідно залучити гігантські інвестиції, реалізувати технічні, технологічні, інфраструктурні проекти, які сьогодні у такі стислі терміни не під силу навіть високорозвинутим державам.
Хоч, я переконаний, ми дійсно повинні рухатись до цієї мети, але більш реалістичними темпами. Я маю купу дзвінків від колег із різних держав, всі запитують: яким чином ви це зробите? у вас є план, ресурси? Якщо ні, то чому ви нищите залишки свого позитивного іміджу, який сьогодні так необхідний Україні?

Чи є у нас план?

У нас є стратегія розвитку енергетики до 2020 року, яка сама по собі недосконала хоча б тому, що її писали лише енергетики. Енергетична стратегія має бути обслуговуючою стратегію розвитку держави. На жаль, з 91-го року чогось схожого на стратегію розвитку держави не створено. Були передвиборні гасла, що їх називали програмами, вони не мали під собою жодних серйозних обґрунтувань. Сьогодні найперше завдання перед владою – державна програма виходу з кризи, а наступне – хоча б концепція стратегії подальшого розвитку держави.


Керуючись цими документами, можна говорити про енергетичний баланс нашої держави і про можливості змін пріоритетів в цьому балансі. Проблемою в Україні є те, що у своєму енергоспоживанні ми майже на 50% залежимо від газової складової. Був аномально дешевий газ і всі бажали максимально ним користатися. Навіть великі бізнесмени і олігархи вірили в казку, що від того, кого з політиків ми оберемо до влади, залежатиме й ціна на російський газ. Так, певний час ми були оазою низьких цін на газ, хоча й дорогою ціною для держави. А розташовані довкола нас країни, що споживали дорогий газ, поступово зменшували свою газову та в цілому енергетичну залежність і сьогодні не так болюче переживають кризу.

Навіть в сусідній Білорусі у школах факультативно запроваджено уроки енергозбереження, де дітей вчать простим способам збереження енергії. Білоруси активно почали перехід на теплозабезпечення відновлювальними джерелами енергії. Згадали про торф, відходи деревини, солому. У нас та сама солома, яку спалюють у полі і з якої так часто необізнані сміються, може замістити 6–6,5 млрд. куб. метрів газу на рік – це дуже багато, це обсяги споживання великих країн у Європі. Ми маємо кілька державних програм впровадження відновлюваних джерел енергії, енергозбереження, але всі вони не працювали – відсутня мотивація. Звичайно, навіщо ламати голову, витрачати кошти, якщо все це буде дорожче, ніж дешевий газ! Може, це жорстка позиція експерта, але ринкові ціни на газ, за умови захисту найменш захищених, – це для України добре. Звичайно, набагато краще, коли був би виконаний меморандум, підписаний Ю. Тимошенко з В. Путіним, що передбачав зростання цін у три етапи.

За високих цін на газ у металургії запрацюють нові і збудовані ще за радянських часів технології спалювання вугільного пилу, повернемось до коксу, тобто вугілля, а з часом і електроенергія, почнуть заміщати газ. При численних проблемах вугільної галузі в багатій цими копалинами Україні одна з них полягає в тому, що ціна, яку отримують шахти за вугілля, і ціна, за якою його отримує споживач, відрізняється в три рази, тобто тут теж є багато посередників.

У забезпеченні енергонезалежності держави на перше місце я би поставив програми енергозбереження і енергоефективності. В нашій державі мають бути встановлені норми витрат та втрат енергії, так звані індикативні плани, які досить ефективні в західних країнах. Красномовний приклад Болгарії: наведення елементарного порядку в енергоспоживанні дало економію близько 20% енергії. В державах прийнято стандарти втрат енергії в котлах на метрах/кілометрах труби теплотраси, витрат енергії на одиницю продукції, на обігрів квадратного метра приміщення тощо. І коли б ми поставили скрізь лічильники і рахували втрати, ми зразу почали б аналізувати причини цих втрат, а їх усунення не завжди вимагає великих інвестицій. Приміром, газові котли. Розглянемо хоча б побутові. Старі будинки у Києві, Львові, інших містах, – що таке форсунка у грубці старих будинків? Це розплющена труба, де горить газ. Факел, корисна дія якого – 12–15–17%, в той час як сучасні котли працюють на 90%. Якщо пояснити жителям, що сучасна форсунка сьогодні коштує 10–15 дол., а за рік вони зекономлять сотні, люди самі знайдуть можливість переобладнати свої грубки і жити за помірну платню в теплі.


Що негайно потрібно робити Україні?

Перш за все, злазити з газової "голки". Сьогодні більшість держав залежні від газу у своїх енергетичних балансах десь на 8–15%, і ми також маємо такі можливості – економно його використовувати і замінити, де можливо, на електроенергію, вугілля, відновлювальні джерела енергії. Вже ухвалено перші закони про зелені тарифи, які стимулюватимуть реалізацію проектів створення відновлювальних джерел. Споживання енергії понад норму має дуже дорого коштувати користувачам. Там на Заході не закривають господарствам крани, але встановлюється така ціна на понаднормовий газ чи інший енергоносій, що господарству краще самому закритися. А всі штрафи за позалімітне споживання ідуть на розвиток прогресивних енергозберігаючих технологій.

Треба відійти від нашого популізму про дешевий вітчизняний газ. Ціни на власний газ мають збільшитись хоча б удвіч. Сьогодні 35–30 дол. за 1 тис. куб. м це вже аномалія, що не дає можливості розвивати власну галузь. При такій ціні на газ ми нові родовища не освоїмо ні на суші, ні на шельфі Чорного моря. І не треба віддавати родовища чужим компаніям. Користуймося досвідом прикаспійських держав, найбільш близьких до нас. Спільні підприємства: 51% – державній компанії, на інші 49% – залучаємо, коли не маємо технологій або достатніх інвестицій.

У нас відсутня зовнішня енергетична політика. Провалено низку енергоінтеграційних програм. Скільки говорилось про Лівію, Туркменістан, Єгипет. Я був присутній на зустрічі, коли президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв пропонував спільний видобуток газу в Казахстані. Я й за те, щоб ми спільно в Росії видобували нафту і газ. Пригадаймо, як в радянські часи українці, білоруси і татари розвивали Тюмень. Чому б до цього не повернутися? Але на взаємовигідних умовах за угодами про розподіл продукції.
Зате є внутрішньополітичні проблеми. Звичайно, коли б влада в Україні була монолітною і зацікавленою перш за все у розвитку держави, ми мали б сьогодні набагато кращі позиції, навіть долаючи світову кризу. Більш глибокою була б інтеграція нашої економіки із зовнішнім світом.


Корупційна складова – це ще однин із основних чинників виникнення всіх конфліктів в енергетиці, починаючи з 1991 року. Ми знаємо, що в Росії  й Україні державні підприємства умовно державні, тому що виконують завдання певних олігархічних структур, які сьогодні при владі. Вони також є механізмом збагачення, хоча проблемнішим, ніж робота через посередників. І корупційна атмосфера в Україні є причиною нереалізації цілої низки прогресивних проектів в енергетичній галузі держави.
Ще один із наших програшів – це інформаційна війна та відсутність об’єктивної інформації у нашого населення. Коли ми спілкуємося з простими споживачами, вони кажуть, що готові за газ платити і в три рази більше, але не впевнені, що більшу частину цих грошей не вкрадуть і що ці гроші підуть на користь галузі. Криза довіри до галузі, до банківської системи, до влади є однією з найглибших і болючих криз у нашій державі.

 

Інші новини


Початок   Попередня сторінка   1   2   3   4   5   Наступна сторінка   Кінець
^ Вгору