Типи виборців та типи кандидатів: за кого голосувати?


В Україні нині реалізується проект «Національний екзит-пол’2012», який фінансується міжнародними донорами: Міжнародним Фондом «Відродження», програмою Matra Посольства Королівства Нідерландів в Україні, Національним Фондом підтримки демократії (США), PACT, проект UNITER, Європейським Союзом. У рамках цього проекту 11 вересня в Києві, в приміщенні Національного інформаційного агентства «Укрінформ», відбулася прес-конференція «Вибори-2012: За кого і чому мають намір голосувати виборці на мажоритарних округах?»

До участі в прес-конференції були запрошені: Ірина Бекешкіна – директор Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, Олександр Вишняк – керівник соціологічної служби «Ukrainian Sociology Service», Віктор Рибаченко – віце-президент Асоціації політичних психологів України, Віктор Таран – директор Центру політичних студій та аналітики, член координаційної ради руху «Чесно».
Пропоную увазі читачів статтю на основі свого виступу під час цієї прес-конференції.
Про інші матеріали цієї цікавої події – у наступному числі часопису.

   Title
 

  Справа наліво: В. Рибаченко, І. Бекешкіна, О. Вишняк, В. Таран в «Укрінформі»

Під час виборів завжди киплять пристрасті. Одні агітують за своїх кандидатів, інші – за їхніх суперників, і кожен виборчий штаб прагне охопити якомога більшу кількість своїх прихильників. Кожен кандидат мріє, щоб за нього проголосувала більшість виборців, і у рожевих снах марить, що за нього голосують усі.
Але життя і виборча реальність набагато жорсткіші. Будь-який кандидат у фіналі виборів отримує значно менше голосів, ніж розраховував, і розгублено питає соратників – де ж це ми недопрацювали? Недопрацювання на виборах, дійсно є, причому, у всіх, але справа в іншому. Головною причиною отримання меншого результату є те, що далеко не кожен кандидат має на даному окрузі «свого» виборця. А інші виборці сприймають його, як «не свого», тому і не голосують за нього.
Для того, щоб чіткіше розуміти, хто і чому голосує за того чи іншого кандидата, застосуємо науковий підхід. На основі узагальнення досвіду минулих та нинішніх виборів вважаю доцільним використати метод типологічного аналізу та об’єктивно подивитися і на виборців, і на кандидатів у депутати. Для цього я розробив порівняльну таблицю, яку пропоную увазі вдумливих читачів.

 

Title

 

 

А тепер охарактеризуємо кожен із наведених у таблиці типів. Почнемо з виборців.
1. Переконані – це ті виборці, які мають тверді політико-ідеологічні погляди, що майже не міняються роками. Вони є прихильниками партій, які прийнято називати ідеологічними. В Україні це, скажімо, Компартія, ВО «Свобода», Конгрес українських націоналістів (КУН). Наприклад, електорат комуністів невмолимо старіє, але ці люди і через два десятиріччя після краху комуністичної держави СРСР залишаються вірними поглядам своєї молодості.
Я тут не обговорюю, правильні чи хибні ці погляди. Історія довела, що хибні, а щодо України, то вони, до того ж, завжди мали і мають антиукраїнську спрямованість. Але тут хочу констатувати тільки одне: ці люди належать до даного типу виборців, адже донині залишаються відданими Компартії і переконані в правильності тих ідей.
Психологічна загадка ще й у тому, що жодні факти, документи, свідчення, викриття правопорушень та злочинів комуністичного режиму не впливають на цей тип компартійних виборців. Знаючи про репресії та геноцид сталінізму щодо українців та інших народів, виборці цього типу – комуністи – все одно голосують за свою партію – КПУ.
Свободівці та КУНівці – це принципово інша генерація переконаних в Україні, вони прямо протилежні комуністам за поглядами, але схожі з ними за типом – відданістю своїй ідеології, у даному випадку – ідеології українського націоналізму. Жодна критика на адресу «Свободи», КУНу, якихось їхніх членів, лідерів – справедлива вона чи ні – прихильниками цих партій не сприймається, бо вони є ідейно переконаними.
Переконаних виборців я поділяю на 2 групи: фанатів та зазомбованих.
1а. Фанати – це ті виборці, які віддані ідеї, але при цьому здатні логічно думати. Якщо факти починають явно суперечити їхнім фанатичним переконанням, то фанати можуть «вистигнути» або переосмислити свої погляди.
Так, наприклад, багато комуністів відійшли від цієї ідеології після досягнення Україною Незалежності. Чимало переконаних прихильників «Нашої України» відвернулися від цієї політичної сили після дуже суперечливого і невдалого періоду президентства В. Ющенка. Після зради Олександра Мороза, коли він покинув демократичну парламентську більшість у 2007 році і перейшов до регіоналів за ласий шматок – посаду спікера, більшість переконаних виборців-соціалістів перестали голосувати за Соцпартію, і вона тоді вперше у своїй історії не подолала 3%-й бар’єр.
Є фанати і щодо окремих політиків. Так, фанати Юлії Тимошенко, Віталія Кличка, Арсенія Яценюка, Віктора Януковича голосують за їхні політичні сили переважно саме тому, що ті партії пов’язані з іменами цих популярних лідерів.
Уявімо собі, що ці лідери підуть з політики, а їхні партії залишаться. Тоді можна прогнозувати, що значна частина виборців відійде від кожної з цих партій, бо йшла не за ідеєю, а за харизматичним лідером, за персоною. Бо яка ідея, тим більше – ідеологія – стоїть за Кличком, Яценюком і навіть – Юлією Тимошенко? На це не одразу дадуть відповідь навіть їхні партійці.
А ось комуністична чи націоналістична ідея сильніша, ніж ті, хто її презентує. І у випадку відходу Симоненка чи Тягнибока, електорат цих партій в цілому збережеться, як збереглося електоральне ядро КУНу після смерті Слави Стецько чи відходу її наступника – Олексія Івченка.
Фанати-виборці є й сьогодні, і вони складають основний, так званий «ядерний», електорат сучасних ідеологічних партій України. Саме на їхні голоси стовідсотково розраховують Петро Симоненко, Олег Тягнибок, Степан Брацюнь та інші лідери й активісти різних ідеологічних партій.
1б. Зазомбовані – віддані ідеї, але не здатні думати логічно. Ці виборці є принципово іншими за типом мислення, вони не здатні до аналізу фактів, не сприймають аргументів, не здатні до діалогу. З тих пір, коли їх вперше ідеологічно чи психологічно зазомбували, коли навіяли сліпу відданість ідеї, партії чи окремому політикові, вони без роздумів йдуть за своїм кандидатом або партією, які= б помилки, порушення закону чи навіть злочини ті не скоювали. Як правило, це триває недовгий час, але може бути й довічним.
Так, вважається, що величезну роль в успіху авторитарних вождів на кшталт Муссоліні, Гітлера, Леніна, Сталіна, Каудільо Франко, Мао інших відігравала здатність тоталітарної пропаганди цих режимів масованою «промивкою мізків» зазомбувати значну кількість їхніх народів.
Серед сучасних українських виборців зазомбовані складають менш інтелектуальну частину переконаних.
2. Мислячі – це ті виборці, які уважно читають виборчі програми, інтерв’ю з кандидатами, їхні інші мессиджі та рекламну продукцію і роблять свій вибір усвідомлено. Мислячих виборців не так багато, як хотілося б, але з кожним виборчим циклом кількість їх збільшується. Народ у нас розумний, а досвід минулих виборів активізує мислення у багатьох.
Виокремлюю серед цих розумників дві групи – аналітиків та пошуковців:
2.а Аналітики – ті виборці, які нічого не беруть на віру, схильні аналізувати все почуте чи прочитане від кандидата чи партії. Вони довіряють не емоціям, а фактам, політичним ідеям та громадянській і особистій позиції політика. Для них не є особливо важливим зовнішній, візуальний імідж кандидата, як він виглядає, чи є симпатичним. Вони звертають увагу не на те, як політик говорить, а що саме він говорить.
Якщо в результаті ретельного аналізу вони долають свої сумніви і приходять до висновку, що кандидат та його програма варті уваги, то тільки тоді приймають свідоме рішення про його підтримку.
2б. Пошуковці – це ті виборці, які серед усіх кандидатів шукають того, хто міг би їх зацікавити. Такі особливо придивляються до нових облич у політиці, прискіпливо їх вивчають, перебирають варіанти, обговорюють це із знайомими та рідними, інколи вагаються і, врешті-решт, роблять свій вибір, бо знаходять те, що шукали – а саме – найдостойнішого для себе, найчастіше – свіжого, кандидата з усіх запропонованих. У таких випадках вони кажуть: «А якщо говорити серйозно, то, крім цього кандидата, нема за кого голосувати».
Саме виборці-пошуковці на минулих президентських виборах знайшли для себе Сергія Тигіпка, а на цих Віталія Кличка. Саме такі виборці охоче схильні підтримати нові обличчя на мажоритарних округах, тим більше, якщо вони того варті.
3. Байдужі – це ті виборці, яким все одно, хто балотується, що каже, як агітує, що собою являє. Вони не ходять на вибори, а, якщо йдуть, то неохоче, під дією якихось зовнішніх стимулів.
Поділяю їх на таких дві групи:
3а. Розчаровані – це колишні переконані або мислячі, яких зрадили їхні вчорашні кумири своїми якимись діями чи бездіяльністю. Такі є серед прихильників практично усіх партій та цілої низки політиків, які вже були при владі, але не проявили себе гарними керівниками чи захисниками своїх виборців.
Розчаровані виборці ображені на політиків, але, як мені здається, у глибині душі знову готові «зачаруватися» кимось – але обов’язково новим обличчям. Ті, що були при владі і не виправдали довіри, таких виборців повторно «на барикади» не піднімуть.
Серед колишніх прихильників і навіть учасників Майдану є чимало розчарованих і нині байдужих до політики. Та чи не чекають у глибині душі вони якого нового лідера, який могутньо підняв би і згуртував навколо себе та України усіх, хто бажає української України – демократичної, справедливої, заможної, правової?
А наразі такого нема, ці виборці перебувають у стані розчарованих і проголосувати можуть хіба що за такого кандидата-мажоритарника, який їм здасться розумним, сильним, здатним працювати на виборців та Україну.
3б. «Пофігісти» – це ті, які грубувато висловлюються, що їм із самого початку все «по фігу», тобто, абсолютно все одно – і партії, і кандидати і самі вибори. Їх нічим не проймеш, не зацікавиш, не загітуєш, не переконаєш.
Вони не розчаровувалися, бо перед цим ніким не зачаровувалися, не захоплювалися, принаймні, в політиці та на виборах.
Їх можна залучити до голосування, але хіба що за винагороду, і тоді вони зі стану пофігістів перейдуть тимчасово до стану продажних.
4. Продажні – хай не ображаються такі виборці, але як назвати тих, хто згоден продати свій голос на виборах, якими причинами це не було б зумовлено? Соціологічні дослідження фіксують, що в Україні є стала категорія виборців, готових продати свій голос. Останнє опитування у серпні 2012 дало показник 0.5%. Начебто, не так і багато. Але тих, хто цінує в кандидатові передусім матеріально-грошову допомогу – 7.9%. На превеликий жаль, практика показує, що таких більше. Як сказав мені один виборець на Тернопільщині: «Після голосування за Президента у 2010 році все наше село було усіяно білими конвертами». Нагадаю, що тоді переміг В. Янукович, і білі конверти, точніше, їх вміст, цьому, напевно, чимало сприяли по всій країні.
Поділяю продажних на таких 2 групи:
4а. Бідні – ті, хто не має своїх переконань або розчарувався у всіх, або перебуває у важкій скруті, має мало грошей, бідує, тому й хоче отримати хоч якусь копійку за своє голосування. Їх не можна виправдати, але хоча б можна зрозуміти і поспівчувати – до якої бідності довела їх антинародна політика усіх влад і режимів за минулих 20 років, що людина йде на порушення закону і гріх, продаючи своє волевиявлення – особливо негідному кандидатові чи такій же партії. Такі люди заробляють на виборах свої копійки, але при цьому продають антиукраїнським політикам не тільки свій голос, але й майбутнє своїх дітей та онуків.
4б. Циніки – це ті, які свідомо і навіть весело твердять, що їм усе «по цимбалах» або «по барабану», вони нікому не вірять і просто хочуть заробити на виборах. Їм глибоко все одно, чи то добрий кандидат, чи поганий, чи потрібен він округу, чи ні – їх цікавить лише одне – а що я з того буду мати, якщо проголосую за такого-то? Він готовий продати свій голос будь-кому, хто заплатить більше – навіть, якщо б то був бандит чи продажна шкіра –майбутня «тушка».
Цим чотирьом типам виборців відповідають чотири типи кандидатів у депутати. Ось вони:
5. Ідейні – це такі кандидати, які в основу своїх програм ставлять якусь політичну ідею або ідеологію. Їхній «зоряний час» був наприкінці 80-х, на початку 90-х років, коли такі ідейні політики, як В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, інші збирали на мітингах стадіони. Тоді без грошей і реклами, виключно на критично-патріотичній риториці, до Верховної Ради України проходили люди, які були дуже потрібними молодій незалежній державі у боротьбі проти компартійної більшості, і їм вибачали те, що вони часом не зналися на економіці, не вміли практично керувати.
Подібні політики й нині уміють гарно говорити, мають політичні переконання, але часто не розуміються на економічних питаннях, не вміють залучати фінанси, займатися вирішенням практичних питань свого виборчого округу.
Поділяю їх на таких 2 групи:
5а. Палаючі – це рідкісний нині тип політика, який дійсно вірить у те, що говорить, який горить ідеєю і готовий життя покласти за Україну та свої переконання. Надто багато прикрих розчарувань за минулих 2 десятиріччя пережили ідейні з національно-демократичного табору, надто багато надій не справдилося, надто багато лідерів не виправдали довіри своїх послідовників.
Чи можуть сьогодні палати ті, котрі, наприклад, палали на Майдані? Чи вірять Ющенкові так, як вірили тоді? Відповідь очевидна – ні. Тому дійсно палаючих кандидатів і в кожному виборчому окрузі, і по всій Україні знайти дуже складно – не ті часи.
Тепер мало палати ідеєю – треба уміти робити щось конкретне для свого округу, для своїх виборців, для конкретного зміцнення державності та економіки України. Так хочуть самі виборці, чиє життя балансує на грані бідності, або ж заходить за цей край.
Тому палаючий тип кандидата нині нагадує інколи голос волаючого у пустелі.
5б. Горлопани – це ті кандидати, які навчилися спекулювати на ідеях та ідеологіях, на тому, що є святим для багатьох виборців. Вони вважають, що достатньо заявити про любов до України, заклеймити антиукраїнську владу, обізвати суперників «тушками» чи ставлениками якихось темних сил – і перемога в кишені.
Ці люди не надіються на себе, бо самі по собі, як правило, є слабкими кандидатами. Вони сподіваються, що їх витягне нагору бренд, популярне ім’я тієї партії, від якої вони йдуть на вибори або агресивна манера ведення виборчої кампанії. Подібні кандидати люблять появитися на рекламних білбордах поруч з популярним лідером – Яценюком, Кличком, Тягнибоком тощо. Вони сподіваються, що відсвіт харизматичного лідера впаде і на їхні скромні та маловідомі фігури.
Об’єктивний аналіз показує, що виборці на це уже не ловляться, і горлопани не переможуть.
6. Розумні – це ті кандидати, які є фахівцями своєї справи, ´рунтовно знають фінансово-економічні питання, розуміють, яким чином можна дати конкретний поштовх розвиткові свого виборчого округу і України в цілому. Вони сподіваються на розуміння виборців і схильні до серйозної розмови з людьми – як-то кажуть, «без дурнів», без демагогії та дешевих обіцянок. Цим, до речі, інколи собі шкодять і здаються надмірно раціоналістичними на тлі безсоромних обіцяльників, які нахабно обіцяють все, що хочуть почути виборці.
6а. Профі – до них належать ті кандидати, які мають гарну освіту та є визнаними спеціалістами. І чим ´рунтовнішою є їхня освіта, чим більше визнання як фахівці вони мають в Україні та за її межами, тим сильнішим є цей кандидат-професіонал, тим конкретнішою є його програма, тим більш вагомими є його програмні зобов’язання перед виборцями.
Їхній патріотизм і любов до України доповнюється професіональним підходом до усіх питань, які має вирішувати депутат.
Кандидати-професіонали не люблять обіцяти, вони не підкуповують виборців, не платять за голоси. Вони не просять виборців вірити їм просто так – вони чітко і аргументовано показують, яким чином можуть реально і практично виконати свою передвиборчу програму, якими засобами зможуть вирішити головні проблеми виборців та цілого краю. Такі кандидати є надзвичайно корисними для виборців, округу та України. Відверто кажучи, багатьом виборцям, передусім, мислячим, вони імпонують, і перелом у політиці може наступити тоді, коли електорат може гідно оцінювати і вибирати саме таких патріотичних професіоналів.
6б. Оригінали – це такі кандидати, які бажають отримати популярність якимись незвичайними піар-ходами. Хтось привозить до ЦВК документи на БеТееРі, як це зробив Д. Корчинський, чи з музикою, як М. Поплавський, хтось встановлює лавки щастя або велетенські ляльки, чи запрошує до розважального центру – усі вони не мають ´рунтовних знань і серйозної програми, але хочуть незвичайними акціями звернути на себе увагу виборців. Деякі люди дійсно реагують на ці витівки, але серйозно їх не сприймають і посміюються над такими засобами, щоб привернути їхні симпатії.
7. Емоційні – це такі кандидати, які не мають ´рунтовної освіти, не є фахівцями, не завжди можуть похвалитися розвиненим мисленням та логікою. Вони стараються «узяти» виборця акторськими прийомами, емоціями – розсмішити його або розчулити, викликати співчуття або й жалість аудиторії, вдати із себе жертву або правдолюбця тощо.
Поділяю їх на таких дві групи:
7а. Запальні – прагнуть здійснювати на виборця емоційні «кавалерійські атаки» у мітинговому стилі, полюбляють «штовхнути» палку промову, як то кажуть – рвонути сорочку на грудях. Впливають, головним чином, на жіночу аудиторію. Думок у них мало, емоцій забагато, пропозицій – ніц нема.
7б. «Свояки» – це ті кандидати, які хочуть постати перед виборцями «своїм в дошку» чоловіком. Вони мають фамільярний тон розмови, дещо розв’язні манери та ухватки, люблять розповісти анекдот чи пожартувати – не завжди коректно; на зустрічах з виборцями, особливо у селах, «приобняти» якусь жіночку за плечі і нижче, зробити їй комплімент, іноді не зовсім пристойний – словом, усією своєю поведінкою підкреслити, що кандидат – «свояк» – і є плоть від плоті місцевих мешканців, не те що «оті розумники, які сюди понаїхали».
Такий кандидат схожий на гоголівського Хлєстакова: не моргнувши оком, бреше і обіцяє усе, що завгодно, клянеться у всьому і діє на зовсім невибагливих виборців, які його розв’язність помилково сприймають, як простоту у спілкуванні.
8. Ресурсні – це ті кандидати, які явно чи приховано балотуються за підтримки двох головних ресурсів – адмінресурсу, тобто, влади та грошей. І те, і інше заборонено законом, але ці кандидати на закон плюють. Вони тупо встеляють виборчий округ грошима, їм усіляко допомагає місцева влада, вони мають зв’язки у столиці і області, цим хваляться, бажаючи залякати виборців та суперників. Як правило, вони є – явно чи приховано – провладними. Поділяю їх на дві групи:
8а. Ділки – це ті кандидати, які роблять ставку на гроші. Вони їздять по округу, дають немалі пожертви в кожну церкву, бажаючи залучитися підтримкою священиків, просять, щоб ті за них, хоча б обережно, агітували, що також заборонено. У школи вони купують комп’ютери, у дитсадки – пилососи, у клуби – музичні інструменти, у лікарнях міняють вікна, лагодять дах чи закуповують медпрепарати, хворим дарують ліжка чи інвалідні візки – словом – повним ходом використовують прямий підкуп виборців, що заборонено законом і має каратися зняттям такого кандидата-ділка з виборів. На жаль, подібні дії не каралися ні попередньою владою, при якій, зокрема, мер Києва – Л. Черновецький – прославився підкупом виборців гречкою, не караються й нинішньою.

   Title
   

Коли кандидат не здатен запропонувати щось розумне, він пропонує гроші.
Але люди повинні добре знати – якщо якийсь кандидат купить їхні голоси, то він вважає себе вже нічим не зобов’язаним перед виборцями – адже він з ними уже розрахувався подачками під час виборів і більше нічого не має наміру робити як депутат, бо йому потрібно заробляти «бабло», гроші, щоб повернути те, що він потратив на підкуп виборців.
8б. Чинуші – ті кандидати, які вже були при владі, обіймали високі посади, мали чини, втратили владу і посаду і тепер знову захотіли повернутися у владу, тому й балотуються у депутати. Ці кандидати більш досвідчені і розсудливі, ніж ділки, вони й підкупляють виборців обережніше і розмовляють з ними дохідливіше, але все псують дві обставини: по-перше, на них працюють багато чиновників, представників нинішньої влади, а по-друге, вони були при владі, не зробили того, що могли, і ось тепер обіцяють – ми вже тепер все зробимо, тільки виберіть нас.
Але виборці щоденно ходять по неосвітлених дворах, їздять жахливими дорогами, бачать інші «плоди» діяльності колишніх чиновників і повинні відповісти собі на питання: якщо ця особа уже була при владі і не зробила нічого для людей, то чи зробить щось, знову туди потрапивши?
У таких ділків і чинуш треба брати все, що вони дарують, але за них не голосувати, бо вони, ставши, не дай Бог, депутатами, вже нічого людям не дадуть.
За таких провладних кандидатів – ділків та чинуш – влада «нахиляє» людей, наказує і примушує голосувати за них. Простим виборцям не треба йти проти хвилі, сперечатися з владою, бо та може озвіріти. Треба казати «добре», нагинатися, поки над головою не пройде хвиля, але тримати у кишені дулю і голосувати так, як підказує совість і розум.
Сперечатися, протестувати і боротися проти такого насильницького нав’язування владою своїх кандидатів треба різними методами – відкрито (нехай це роблять герої та політичні активісти) і мовчазним спротивом (як це завше робить переважна більшість народу).
Висновок: Кожен тип виборця чекає на свій тип кандидата у депутати. Кожен тип кандидата старається загітувати не тільки виборців свого типу, але й інших.
АЛЕ УСПІХ ПРИХОДИТЬ ТОДІ, КОЛИ ТИП ДЕПУТАТА І ТИП ВИБОРЦЯ СПІВПАДУТЬ.
Проте запитаймо себе: а який тип депутата Верховної Ради України потрібен нам усім – і державі, і області, і районові, і місту, і кожному селу?
Відповідь проста і очевидна: усім нам потрібен депутат, який би поєднував у собі найкращі риси ідейного та розумного.
Просто ідейний депутат знову буде займатися розмовами, суперечками, бійками у парламенті, і весь його пар вийде у свисток, нічого він не зробить корисного і конкретного.
Просто розумний депутат може робити корисне і конкретне, але не мати ідеї.
Тому моя формула кращого народного депутата така:
ПАТРІОТ + ПРОФЕСІОНАЛ + МОРАЛЬНИЙ + ЛЮДЯНИЙ.
Такого і маємо обрати у кожному виборчому окрузі, якщо не байдужі до долі України, до самих себе, своїх дітей та онуків.

Світлини Маргарити Рибаченко