Ілько поспішав… Поспішав, як ніколи в житті

6 червня 2010
Події

Це був дуже знаковий тиждень. Тиждень до вічного спочинку. Але тоді я вперто нічого не відчувала – мозок заперечував усілякі знамення.
Ілько поспішав… Поспішав, як ніколи в житті.
Ковтаючи пігулки від болючих спазмів тіла (хіміотерапія – то вбивця, а не порятунок!, тепер я це достеменно знаю), він брався за все.
Чую, телефонує в офіс і радить, які запитання треба вставити в опитування. Ще мить – і він з комп’ютером. Заношу сік у кімнату – а він обклався літературою і вивчає, як саджати лимонник. До речі, книжечки спеціально замовив у бібліотеці. А поруч – розгорнутий посібник «Фокус-групи. Практичне керівництво» з підкресленими рядочками. Мабуть, важливими?
А ще на піраміді друкованого розсипу – монографія Олександра Мотиля «Підсумки імперій», яку шукав перед цим кілька днів і знайшов у книгарні «Є». Останнє його придбання у сімейну бібліотеку. Вона і досі лежить розгорнута на 55-й сторінці.
Чи то на 55-му році життя… Ну, чому? Чому ти не подужав ще хоча б із десять сторінок? Чому я не перегорнула їх ще хоча б із двадцять?
Але ти спинив своє читання і скомандував: «Треба щось посіяти…» Їдемо на Житній ринок, купуємо різноманітного насіння. Дивлюся – у нього в руках пакуночків з тридцять. А ще славнозвісний лимонник – п’ять кущів.
Я нервую: «Що ти робиш? Адже ніхто не годен це посіяти і посадити за день». А він заспокоює: «Щось встигнемо, а щось залишимо на потім».
На дачі – вже зовсім виснажений. Простелив ковдру і ліг на землю. Довго лежав, притуливши голову до трави – щось слухав. Я не заважала. Посіяли тоді трохи… Нові саджанці лимонника забрали додому, щоб поливати і висадити пізніше. Зате до старого куща він підсів. Узяв лопату і давай розгортати гілки, щось відкопувати, а щось прикопувати. Знову запитую: «Що ти робиш?»
«Укріплюю кореневу систему, – каже. – Головне – укріпити коріння. Чим глибше і дужче буде в рослини коріння, тим міцніше вона стоятиме на землі».
Вертаємо у Київ – треба зібрати колектив, обговорити майбутні плани… І знову дзвінки, дзвінки, дзвінки… Чую, він дякує за підтримку і обіцяє не здаватися. Світ закрутився у ці дні довколо нього, так, як перед цим він без упину крутився у цьому світі. Дзвонили звідусіль, пропонували послуги, рецепти, консультації, адреси сайтів, допомогу… «Треба людям подякувати, – каже Ілько, – про мене так дбають, що соромно буде не одужати».
Він диктує – набираю за ним текст. Той самий лист до товариства, виставлений у п’ятницю на сайті ДІФ, який після страшної суботи колеги та друзі розібрали на рядки – бо звучали вони як заповіт.
А мені не ввижалося тоді жодних знаків. Просто подяка. Хоча…
Наприкінці він раптом каже: «Щиро вдячний. Слава Україні. Україна неодмінно буде членом НАТО». Я його смикаю: «Ілько, це ж подяка друзям, а не звернення до громади». Він усміхається: «Ну, так, ти права. Останнє зніми…»
А в суботу його не стало. Він відійшов як відходять праведники – болісно не вмирав, а наче заснув, зі словами: «Я відлітаю… »
Та свого листа все ж дописав. Дописав, як хотів, вже за п’ять днів по смерті – коли із закону про зовнішню політику депутатська більшість вилучала пункт про набуття Україною членства в НАТО, Ілько дав про себе знати. У Верховну Раду влучила блискавка. То Ілля-Громовержець вже старається – тепло сказали друзі.
Скільки знаків… А я їх не збагнула…
Кущі лимонника ми посадили, кореневу систему укріпили… Сонечко, нестримно боляче без тебе, але ти спи спокійно. Ми дбатимемо, аби твій світ міцно стояв на землі.


Дружина і донечки
 

Інші новини


Початок   Попередня сторінка   1   2   3   4   5   Наступна сторінка   Кінець
^ Вгору