Членство в НАТО сприяє народовладдю

НАТО – насамперед воєнний союз та організація колективної безпеки. Однак, Організація Північноатлантичного договору заснована не лише на спільних інтересах країн євроатлантичного простору, але й на спільних цінностях та здобутках цивілізації, зокрема у сфері внутрішньої політики. Цінності спільноти народів євроатлантичного регіону полягають в особистій свободі, виборній демократії, невід’ємних правах людини, зокрема права власності, верховенстві закону, рівності громадян перед законом, ринковій економіці тощо. Проблеми демократії в країна-членах розглядаються в НАТО, по-перше, з точки зору необхідності забезпечення надійності союзника; по-друге, з позиції дотримання належного рівня солідарності, який легше досягається між країнами зі схожими політичними режимами. Упродовж свого існування НАТО загалом сприяла утвердженню демократичних цінностей як у державах-членах, так і в тих державах, які прагнули приєднатися до Альянсу.


Оборонні союзи демократичних країн справляють істотний вплив на політичну ситуацію в державах-учасницях. Наявність гарантій зовнішньої безпеки, як правило, здійснює демократизуючий вплив на політичний процес. І, навпаки, безпосередня зовнішня загроза часто має наслідком згортання демократії. При загостренні зовнішньої загрози влада частіше вдається до надзвичайних заходів. Вона може іноді сама загострювати зовнішні конфлікти задля мобілізації суспільства на свою підтримку та послаблення критики.
Членство в НАТО значно зменшує можливості для таких дій. Держава, що є членом НАТО, надійно захищена. Увесь час перебувати в стані підвищеної готовності до зовнішньої загрози немає потреби. З іншого боку, норми НАТО змушують політичні еліти відмовлятися від зовнішньополітичного авантюризму, зміцнюють міжнародну відповідальність та не дають можливості владі інспірувати зовнішні конфлікти задля розв‘язання своїх внутрішньополітичних задач.
На політичну ситуацію в державах-членах та претендентах на членство впливають норми НАТО. Норми, яких мають дотримуватися члени НАТО у своїй внутрішній політиці, закладено у преамбулі Вашинґтонського договору. Це “демократія, індивідуальні свободи і правління закону”. Згідно зі статтею 10 договору цих самих принципів мають дотримуватися й претенденти на вступ до НАТО.
Бажання держав-претендентів на членство в НАТО гарантувати свою безпеку заохочує їх дотримуватися демократичних норм. Держави, що конкурували між собою за право бути запрошеними до НАТО в 1997 і 2002 рр., намагалися максимально виконати необхідні нормативи, щоб уникнути можливості відмови.

 

Інтерес до питань демократичного розвитку країн-членів Північноатлантичного Альянсу, традиційно зацікавленого насамперед у проблемах безпеки, пояснюється просто.По-перше, країни НАТО об’єдналися значною мірою на засадах підтримки демократії та прав людини, на противагу тоталітарним державам. Демократія стала однією з головних „візитних карток” держав Заходу. Після зменшення загрози війни в Європі питання демократії виходить на передній план у процесах євроатлантичної інтеграції, оскільки зменшується загроза глобального протистояння, а отже, зменшується вага військових пріоритетів, що їх НАТО сподівається отримати в результаті приєднання до неї тих чи тих країн.

Крім того, країну з авторитарним чи тоталітарним політичним режимом Північноатлантичний альянс не розглядає як союзника, так само надійного, як і демократичні країни. Адже в демократичних державах зовнішня політика перебуває під впливом громадської думки. У свою чергу, громадська думка не може змінюватися так швидко, як забаганки осіб, що керують авторитарними чи тоталітарними режимами. Таким чином, присутність в Альянсі тоталітарних чи авторитарних держав зашкодила б солідарності країн-членів та надійності НАТО.
Конкретні вимоги до політичної ситуації в країнах-претендентах на членство затверджено в Плані отримання членства в НАТО, ухваленому на Вашингтонському саміті НАТО в 1999 р.
Від країн-претендентів на вступ до НАТО очікується, що вони, зокрема:

  • «демонструватимуть відданість забезпеченню правління закону та людських прав;
  • вирішуватимуть міжетнічні суперечності або зовнішні територіальні суперечки, включно з вимогами щодо відокремлення територій або міжнародними юридичними суперечками за допомогою мирних засобів відповідно до принципів ОБСЄ та із забезпеченням добросусідських відносин;
  • встановлять відповідний демократичний і цивільний контроль за їхніми збройними силами;
  • утримуватимуться від погрози або використання сили в будь-який спосіб, що не відповідає цілям ООН;
  • демонструватимуть відданість забезпеченню стабільності і процвітанню через економічну свободу, соціальну справедливість та відповідальність у справі охорони довкілля».

Крім того, НАТО ставить такі нетрадиційні для організацій оборонного характеру вимоги, як обов’язковість поваги до національної культурної спадщини країн-членів, визнання їхнього внеску до цивілізаційного розвитку, особливих заслуг у формуванні та забезпеченні поступу демократії та прав людини у світі.

Усі нинішні члени НАТО, за винятком Туреччини, є демократичними країнами у традиційному європейському розумінні демократії. Це розуміння передбачає верховенство права, виборність основних владних органів, підзвітність влади виборцям, систему стримувань і противаг між окремими гілками влади, повагу до прав меншин, повагу до прав людини, рівність громадян перед законом тощо.
Туреччина становить певний виняток із правила. У цій країні європейські інституції (зокрема, ЄС та Рада Європи) подекуди фіксують порушення етнічних прав курдської меншини, деяких громадянських прав, зокрема права на свободу політичної діяльності. Крім курдів, це стосується й деяких представників релігійних ісламістських партій, діяльність яких обмежена світським режимом Туреччини. Рада Європи в 1980 р. навіть виключила Туреччину зі свого складу – після того, як у цій країні було зупинено дію Конституції. Крім того, армія в Туреччині зберігає значний політичний вплив, тоді як на Заході переважає демократична практика цивільного контролю над збройними силами. Кілька разів від часу вступу Туреччини до НАТО військові впливали на відставку урядів, зокрема, в результаті перевороту 1960 року, призначення військового правління 1978 року, а також відставки уряду ісламістської Партії процвітання 2001 року. Призначення нових урядів зазвичай відбувається за погодженням із військовою верхівкою країни. Такий стан речей є політичною традицією Туреччини. Конституція 1961 року навіть надавала військовим особливого статусу в державі, що уможливлювало запровадження військового або надзвичайного стану, створення тимчасових військових органів влади поряд із цивільними тощо.

Загалом у НАТО упродовж його існування були три члени, у яких були проблеми з дотриманням демократичних принципів, проголошених НАТО. Крім Туреччини, це стосується також Греції періоду правління диктатури "чорних полковників" (з 1967 по 1974 рік) та Португалії.
У Греції режим полковників Г.Пападопулоса, С.Макарезоса і Н.Паттакоса порушував

 

 


^ Вгору